Село тонуло в яблуневому цвіті. Здавалося на нього знову налетіла біла снігова віхола, але під сонячним промінням, вона набула рожевих відтінків. Люта зима, з хуртовинами та морозами, стиралася з пам’яті – чого не можна було сказати про страшну війну, яка грозою прокотилася через село – спочатку на схід, потім на захід. Десь там, за небокраєм, вона пропала, вірилось – назавжди. І хоч уже пройшов рік, як закінчилася війна, хтось ще й досі лив гіркі сльози по загиблих, хтось ще й досі чекав на своїх рідних. Та, в старенькій хатинці, на краю села, вже нікого не чекали.
Похоронка на третього сина, в останні дні війни, забрала останню, крихітну надію в діда Грицька й баби Параски. Танула ця надія і в їхньої невістки – Марії. І лише два її синочки, ніяк не могли змиритися з думкою проте, що в них уже немає тата, а найбільше меншенький – Миколка. Він і досі вірив у диво.
Надходив Великдень…
Для Миколки це особливий день, бо цього року, він власноруч несе кошичок з пасочкою (раніше цю честь надавали Сашкові).
І ось це величне свято на порозі.
Миколка сьогодні лягає скоріше. Хлопчика клонить на сон. Вже засинаючи він просить Бога: «Боженьку мій любий, завтра такий Великий День, а я й не пам’ятаю коли мама, та дідусь з бабусею, радісно сміялися, а якщо й усміхнуться, то так сумно, що аж плакати хочеться. Я й плачу, тайком, аби вони не бачили. Хоча мені здається, вони теж ховають, від нас з Сашком, сльози.
Господи, Ти воскресив Ісуса на третій день – воскресити нашого татка. Я знаю, пройшло багато часу. Але хіба для Тебе це перепона? Яка для Тебе різниця три дні, чи рік? – Ти все можеш, аби захотів. Захочи, Боженьку, я Тебе благаю – сотвори ще одно диво. Не буду брехати, що прошу Тебе лише заради рідних. Прошу й за себе – я навіть не знаю, як це триматися за татову руку – а так би хотілось... так би хоті…»
… Миколка заснув…
На село опустилася ніч – на село опустилася тиша. Ще де-не-де у вікнах маленьких хатинок тремтіли вогники. Та ось погасли й вони. На темне небо викотився місяць – за ним і зорі не забарилися. Село погрузилося в сон…
Цієї ночі, Миколці снився тато, тато якого він знав тільки з старої світлини – молодий, усміхнений – з розпростертими обіймами він йшов до нього.
- Тату?! – кинувся йому назустріч хлопчик. – Ти, як Ісус, воскрес?!
- Синочку! Сталася жахлива помилка – я не вмирав! – відповів тато. – Я йду до вас!
- Синочку, пора вставати, – раптом почувся шепіт над вухом й дивний сон відлетів, розвіявся.
Миколка прокинувся…
У вікна ще заглядав місяць, як село прокинулось від сну, ожило – вулиці заполонили люди – вони струмочками стікалися до Божого храму, аби освятити паску. В одному з них, разом з мамою та бабусею, були й Миколка з Сашком. Дідусь залишився вдома.
Спотикаючись у пітьмі, що розлазилась навсібіч, Миколка все намагався пригадати деталі сну. Та вони втікали від нього, залишаючи в пам’яті лише останні слова «Я йду до вас!»
Ось, на горі, прорізаючи хрестами темряву, до неба тягнуться бані місцевого храму. До нього, довгим ланцюжком, крутою стежиною підіймаються люди.
Ось вони минають стареньку дзвіницю, розтікаються довкруж церковної споруди.
- Хлопці, стійте! Наше місце тут, – Марія зупиняє дітей.
Вона ставить великий кошик з паскою на землю. Поряд, Миколка примощує свій, маленький. У ньому, посередині вмостилася пасочка, обабіч кільце ковбаски, шматочок сала, грудочка масла й сиру, корінчик хрону, сіль і звісно ж крашанки та свічечка. Хлопчик оглядається на боки – і праворуч, і ліворуч них цілий ряд кошиків односельчан. Правда, якби не слабеньке світло з церковних вікон та білі рушнички, якими прикрита паска в кошиках, то серед пітьми й не розгледів би.
Починається служба Божа – всі хрестяться, моляться, співають разом з церковним хором.
Світає…
Ось лунає «Христос Воскрес!» – у церкві враз спалахують всі, які тільки є лампочки. З вікон вириваються снопи світла – темінь відступає. Миколка розпізнає радісні обличчя односельчан. Мама здіймає з кошиків рушнички. Закріплює на пасочках по свічечці. Запалює їх. Ось, з церковного храму виходить процесія з хоругвами. Її очолює священик. Він урочисто розмахує кадилом. До Миколки доноситься п’янкий запах ладану. Не встигає він розвіятися, як у руках священика, опиняється кропило.
- Христос Воскрес! – ділиться з громадою радісною вісткою.
- Воістину Воскрес! – роздається у відповідь.
Ось священик зупиняється навпроти Миколки й на нього летять бризки води:
- Христос Воскрес!
Хлопчик зойкає, сміється, стріпуючись від водяних крапель і щасливо відказує:
- Воістину Воскрес!
Священик йде далі. Всі навколо христяться, а з ними й Миколка. Його очі блищать від зворушення…
Непомітно плине час – служба закінчується. Усі поспішають по домівках. Повертається додому і їхня сім’я – Миколка з кошичком у руці, попереду. Та раптом він зупиняється:
- Бери за ручку, з другого боку! – пропонує він Сашкові.
- Тобі важко? – турботливо перепитує братик.
- Зовсім ні! Але давай удвох – це ж наше спільне свято!
- Он ти про що! – усміхається Сашко. – Коли так, то я мамі допоможу! А для тебе це вперше! Так що вперед!
- До речі, – обзивається бабуся, – кажуть «хто першим на вулиці принесе паску, у того нива рясно вродить».
Ці слова, окриляють малого і він вже не йде, а летить додому – і пасочка у його руці, мов пір’їнка, і старі черевички на його ногах такі ладні, і так хороше у нього на душі, аж співати хочеться.
Бабуся, торкається рукою невістки:
- Викапаний твій Петро, маленьким! – ронить сльозу, киваючи головою на Миколку, який гордо дріботить вулицею.
З-за плотів зиркають на нього старенькі односельчани, ті що не змогли піти до церкви.
- Христос Воскрес! – вітається до них Миколка. Йому так і хочеться добавити «соньки!». Та він лише щасливо усміхається.
- Воістину Воскрес! – відповідають ті.
« А чи це не Парасиного Петра козарлюга?! А й справді викапаний Петро!» – гомонять між собою.
Ці слова поновлюють Миколчині сили й він не чує землі під ногами – летить разом з величним звуком церковних дзвонів – він бачить себе не маленьким хлопчиком – а Посланцем Божим, який несе світові радісну вістку про Воскресіння Хрестове!
Ось уже і їхній двір. На воротях – «у червоних чоботях», – чомусь майнуло в голові малого, стоїть дідусь. Виглядає.
«Викапаний тато, але сивий», – пригадує татову світлину Миколка і в кутиках його очей бринять сльози. – От якби він мене зараз бачив».
- Христос Воскрес, дідусю!
«Викапаний Петро, у дитинстві», – змахуючи непрохану сльозу, згадує сина старенький:
- Воістину Воскрес, онучку!
Він відриває малого від землі. Пригортає до грудей. Цілує в чоло. Опускає на землю.
- Багатими будемо! – звертається до жіноцтва, що підходить. – Наш Миколка, перший на кутку, приніс паску.
Жінки усміхаються. До нього підбігає Сашко:
- Христос Воскрес, дідусю!
- Воістину Воскрес, онучку! – той пригортає й цілує його. – Тебе вже й не підніму – великий, – виправдовується.
- Христос Воскрес! – вітаються з дідусем мама й бабуся.
- Воістину Воскрес, мої любі! – відповідає дідусь, цілуючись з ними. – Сьогодні Великий День! – додає загадково, та вони цього не помічають.
Усі заходять до хати – Миколка попереду – у руках кошичок з його першою Пасхою. Він відкриває сінешні двері, двері у світлицю – за столом сидить солдат…
- Тато!? – у малого випадає з рук кошичок – крашанки котяться по долівці.
Схвильований солдат підводиться – простягає назустріч руки. Губи його тремтять, а очі вкриває підозріла волога…
- Тато!? – за спиною, в Миколки, чується Сашків вигук. За ним мамин зойк: «Петре!» і бабусине: «сину-у!».
Зі словами «Христос Воскрес!» – всі кидаються до нього в обійми.
– Воістину Воскрес! – відказує солдат і голос його тоне серед поцілунків...
– Воістину Великий День! – схлипує бабуся й всі дружно розмазують радісні сльози…
А за вікном, виспівували дзвони… а за вікном, біло-рожевим квітом буяла весна…
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй.
Божих Вам благословений! e-mail автора:ilkivkolja@i.ua
Прочитано 4327 раз. Голосов 0. Средняя оценка: 0
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Один день из жизни школы боевых искусств - Наталия Минаева Меч. Это интересно
Древнейшие бронзовые мечи (9-8 вв. до н.э.)
Рубящее и колющее длинноклинковое (до 1,5 м.) оружие с прямым обоюдоострым клинком. Бронзовый меч появился во 2 тысячелетии до н. э., железный - в начале 1 тысячелетия до н.э. Длина их была не более 70 см. Эфес меча состоит из рукояти, гарды (обычно типа крестовина) и головки. У некоторых мечей гарда может иметь форму круга, а головка представлять собой набалдашник. В качестве дополнительных элементов защиты руки отдельные мечи имеют дужки и лангет (небольшой щиток для защиты большого пальца). Рукоять обычно делается из дерева и оплетается проволокой (либо выполняется целиком из металла). Головка представляет собой металлический шарик, который может иметь шляпку (расклепанный конец хвостовика).
Крестовины меча двоякого рода: прямые и с опущенными концами. Меч с крестовинами второго типа наиболее пригодны для рубки с коня. В процессе развития, в зависимости и от оборонительного вооружения, и от приемов боя, форма меча изменялась.
Заподноевропейский меч 15-16 вв.
После падения Римской империи и до выделения рыцарской конницы в главную ударную силу на поле брани, то есть в период с 6 по 10 вв., длинный меч стал массовым оружием во всем регионе. Ведущим типом меча в этот период стал каролингский, названный так в честь правящей во Франции династии Каролингов. Такие мечи, широко распространенные во всей Европе, были длиной 80 - 90 см, шириной 5-6 см и имели прямой клинок, который мог быть как обоюдоострым, так и иметь одностороннюю заточку и скошенное в одну сторону острие.
Скандинавский меч, который еще называют норманским, очень хорошо подходил рослым и физически сильным викингам. Он был достаточно толстым в поперечнике, имел очень массивный противовес (у некоторых мечей размером почти с кулак) и небольшую гарду (или вообще не имел ее). Некоторые мечи имели на навершии крюк или небольшой крюкообразный клинок, которым можно было атаковать противника, уведя в сторону его меч основным клинком.
Мечи 9 - 10 вв. имеют ровный широкий клинок, закругленный к концу, и являются только рубящим оружием. Мечи 11 - 12 вв. с заостренными концами и слегка сужающимися книзу клинками имеют значение не только рубящего оружия, но и колющего. Мечи изготовляли из железа и сварочного булата. В конце 12 в. рукоять меча удлиняется настолько, что позволяет действовать двумя руками. В этот период мечи имеют заточенные у острия клинки, способные проникать сквозь сочленения доспехов.
Ножны у меча деревянные и покрываются кожей или материей и привязываются к поясной портупее на перевязи, каждый конец которой, разрезанный на ремни, образует плетеное кожаное кольцо.
Ремни эти обычно покрыты бархатом, шелком и шиты золотом, а иногда украшены финифтью. К этому времени относится появление рыцарского оружия. Рыцарские мечи выделяются своей красотой, считаясь благородным оружием. В продолжение месяцев их оставляли лежать на алтарях, они участвовали в литургии, их благословляли священники и даже освящали. Лучшие хранились в сокровищницах монастырей под алтарями, на могилах своих бывших владетелей. Им дают имена, как это делалось еще во времена Каролингов; при инвеституре, короновании, посвящении они участвуют в церемонии в силу строго соблюдаемого завета. Их происхождению часто приписывали сверхъестественный характер; некоторые из них якобы обладали волшебными свойствами.
В первой четверти 14 в., после внедрения латного доспеха, клинок рыцарского меча стал длиннее, что увеличивало силу его удара и дистанцию. Так появился полутораручный меч, сначала в Германии, потом - в Англии, затем - в остальных странах Западной Европы.
Европейский меч 14-16 вв.
Классический рыцарский длинный меч окончательно оформился к 13 в. Средняя длина его клинка составляла 75 - 80 см, максимальная - 90 см. меч был плоский, шириной 5 см и имел долы. Гардой служила простая перекладина, дужки которой могли незначительно загибаться вверх. Рукоять, рассчитанная на одну ладонь, имела в длину 10 см. Заканчивалась она навершием-противовесом, которое очень часто использовалось как тайник для хранения какой-нибудь христианской реликвии, повышающей "святость" меча и боевые качества его владельца. Поэтому рыцари навершие в бою не использовали. Вес меча составлял 1,25 - 1,8 кг.
В настоящее время, согласно европейской классификации, под коротким мечом понимается меч длиной до 60 см (2 фута), длинным - от 60 до 115 см (2 - 3,5 фута), полутораручным - 115 - 145 см (3,5 - 4,5 фута), двуручным - больше 5 футов, то есть 152 см. Клинок последнего был шириной 5 - 6 см. Длина его рукояти составляла около 30 см, весил он от 3,5 до 5 кг. Двуручный же "тяжелый меч" весил до 8 кг и мог доходить в длину до 2 м.
Русский меч
На Руси меч являлся дорогостоящим предметом вооружения, часто передавался от отца к сыну. Мечи 10-12 вв. имеют клинок длиной около 100 см, шириной 4 - 6 см, толщиной средней части клинка 3 - 6 мм. Переход в 14 - 15 вв. от кольчуги к наборным доспехам повлиял и на эволюцию меча. Доспехи в бою легче было проколоть, чем разрубить. Поэтому прежнее рубящее действие меча заменяется в 14 в. на колюще-рубящее. Мечи становятся длиннее (до 120 - 140 см). Их рукоять делают большой, крестовину - прямой и длинной (до 26 см). На клинке меча появляются трехрядные долы
